Інтерв'ю Ольги Нарбут засновниці Prekrasa Studio для журналу Країна
Вер. 21, 2020

Охоронці напружувалися, коли ставала навколішки  

З таким заголовком вийшло моє інтерв'ю  в журналі Країна, №35 (538) 10 вересня 2020 та на сайті Gazeta.ua  це не є основною думкою розмови та певна, ви складете свою. Автор: Ольга ГОНЧАРУК, фото: Тарас ПОДОЛЯН Переношу текст повністю:

 

Поминальні рушники вишивають білими чи синіми нитками

Добре пам'ятаю, коли вирішила змінити життя. Під час Революції гідності укладала угоду купівлі-продажу в центрі Києва. Постійно визирала з вікна: скрізь стояла міліція, метро не працювало. Світ перевертався.

Рік по тому працювала у вихідний. Президенти різних країн якраз приїхали до України на вшанування Героїв Небесної сотні. Я вирішила пройти до Андріївської церкви. Дивлюся: її прикрашено червоними рушниками. А поминальні рушники в українській традиції вишивали білим чи синім по білому. Мене накрило. Зайшла у храм. Спитала в батюшки, чи можу для церкви вишити рушник. Відповів: "Благословляю". Вдома розпочала роботу.

 

Візерунок мережкою білим по білому взяла з полтавського рушника, що зберігається в Музеї Івана Гончара. У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва попросила дістати з фондів рушник, вишитий птахами з доповненням штапівкою (одна з базових технік вишивки. – Країна). За місяць принесла до церкви готовий виріб. Почитати історію створення цього рушника можна  тут

 

Ольга Нарбут засновниця онлайн школи української вишивки Prekrasa Studio

Ольга НАРБУТ, 47 років, вишивальниця, блогерка. Народилася 2 листопада 1972-го в селищі Катеринопіль Черкаської області. Батько – електрик. Мати – ветеринар. Закінчила Бердянський державний педагогічний університет за спеціальністю ”комп’ютерні технології в управлінні і навчанні”. 12 років працювала в корпорації First Realty Group. Вивчала вишивку в Національному центрі народної культури ”Музей Івана Гончара”. 2011-го створила блог Prekrasa Studio. Опублікувала майже 400 матеріалів і майстер-класів з української вишивки. 2016 року відкрила онлайн-школу Prekrasa Studio. Розлучена. Донька 25-річна Анна працює UX-дизайнером. Побувала у 28 країнах. Мріє відвідати Норвегію – батьківщину техніки вишивки хардангер. Живе в Києві

 

Вчилася на курсах вишивки в Музеї Івана Гончара. З офісу, де постійні стреси, відповідальність, потрапляла у старовинну будівлю на території Києво-Печерської лаври – і час зупинявся.

Хотіла ділитися враженнями про майстер-класи, фотографіями технік. Так почала писати блог. Планувала його ще й англійською, щоб увесь світ дізнався про наше мистецтво. Думала на рік поїхати в Ірландію вдосконалити мову. 2015-го документи для візи приймали в Києві, а розглядали в Москві. У мотиваційному листі написала правду: англійська потрібна для блогу про вишивку. Візи мені не дали.

Обмірковувала, чи може вишивка стати бізнесом. Це не про заробляння, а про те, чи потрібен людям такий продукт. Вирішила: займатимуся, якщо робота виходитиме хоча б у нуль.

 

Навчати вишивати через екран складно. Знімаємо процес на камеру, монтуємо, додаємо графіку. Щоб користувачі з будь-якої точки світу могли ввімкнути сповільнену трансляцію, натиснути на паузу і зрозуміти, куди ж уколоти і де виколоти голку.

Радію, що деяким людям дала не тільки віддушину, а й професію. Хтось вишив рушник, хтось сорочки. Одна учениця написала, що має вже 70 робіт.

Вишивка – як глибинний спокій. Хотілося б займатися нею з ранку до вечора.

На початку карантину охоплював страх – і я вишивала. Створила репліки рушників, які у ХХ столітті потрапили до фондів Національного музею історії України. Один залишила собі, другий продали на аукціоні. Гроші пішли на засоби індивідуального захисту для лікарів. На продаж не вишиваю.

 

Старовинних вишиванок не збираю. Велика відповідальність їх зберігати. Потрібні ресурси й догляд. Знаю поціновувачів старовини, які купують квартири й будинки, щоб було місце для колекції.

Маю величезну фотоколекцію вишивок. П'ять років ходила по антикварних ринках. Просила у продавців дозволу сфотографувати. Хтось дозволяв, а хтось просив грошей. Платила.

На виставці "Вікна" в "Мистецькому арсеналі" показували вишиванки з фондів трьох музеїв. Приходила зранку, коли там ще не було людей. Тільки я й охоронці. Вони напружувалися, коли ставала навколішки, щоб сфотографувати поділ сорочки. Робила так і на базарах. Люди сприймали мене за дивачку.

Із фотографій відтворюю схеми, додаю знімки в майстер-класи. Люди часто питають, чи маю більше фото певної вишивки, бо вона з їхнього села, наприклад. В архіві відкриваю терабайти інформації і шукаю потрібну світлину.

 

В одній книжці радянських часів прочитала: "Ремесла в широких розповсюдженнях зникли в 1940-х". Почала досліджувати родовід. Одного діда, який був дзвонарем, забрали у 1930-х. Більше його ніхто не бачив. Другий не повернувся з війни. 1947-го отримали повідомлення, що зник безвісти. Трьох бабиних сестер поховали під час Голодомору. Зрозуміла, чому тоді зникло мистецтво вишивки.

 

...

На мені блуза, вишита технікою вишивки Кафасор з автентичним візерунком Східного Поділля. Сучасний крій Ірини Червінської, саме її професійні  майстер класи по традиційних кроях допоможуть вам створити репліку старовинного жіночого та чоловічого одягу, власноруч пошити уставкову сорочку чи як шили жіночу сорочку на  Східному Поділлі - з рукавами пришитими по основі. 

 

Коментарі
avatar
щиро ДЯКУЮ Вам за Вашу працю!!!
avatar
Дякую за Ваші слова ❤️
avatar
п. Олю, праця ваша неоціненна. Давно спостерігаю за вашим блогом і дуже вдячна Вам за таку можливість. Завдяки Вам і таким, як Ви наші ремесла-скарби ніколи не зникнуть. Ще дозволю зауважити, Ви - красуня. Зачіска чудова.
avatar
Дякую за відгук і теплі слова! Дуже приємно ❤️