“Якби ми створювали сорочку про Миколаївщину, якою б вона була?”. Це питання я ставила тим, хто любить і знає цей край. Я хотіла переказати тисячоліття історії, пояснити характери місцевих жителів, описати неймовірний степ та широкі ріки в цій сорочці. Це все для того, щоб наші люди згадали чия кров тече в їхніх жилах. Я хочу пробудити дослідника всередині кожного, чия родинна історія була травмована попереднім століттям і заховала пам'ять про своїх же предків. 

Історія людства починається з особистих історій. Так написав краєзнавець Олексій Паталах у книзі «Станиці над Бугом», яка стала мені в нагоді під час роботи над цією сорочкою. Пан Олексій був чи не найпершим, чия думка про миколаївську сорочку мені була важлива. 

Все почалось з власниці цієї сорочки – Юлії Кім (у дівоцтві Кав’юк). Ми народились в одному й тому ж селі – Троїцькому Новоодеського району Миколаївської області. В минулому це чималий козацький зимівник, розташований на березі Південного Бугу, де колись проходив кордон між Запоріжжям та Османською імперією.

Тож, я вирішила присвятити взір цієї сорочки козацькій добі, яка стала вирішальною в широкому освоєнні та заселенні південних земель, вперше з часів Київської Русі.  Звернулась за натхненням до каталогу вишивки козацької старшини XVII-XVIII століть, що зберігається у Чернігівському обласному історичного музеї імені Тарновського. Продивившись композиції та кольори, Юля обрала ті, які найближчі її серцю. А моя подруга та художниця Мар’яна Немята адаптувала обраний зразок під південний вайб та особисті спогади Юлі про красу рідного села. 

Коли я кажу “південний вайб”, я маю на увазі спокійні кольори місцевості: сіро-блакитний рівнинний простір, випалені південним сонцем та припилені степовими вітрами барви. Рослинність дрібніша, ніж у північніших місцевостях. Згадайте, наближаючись дорогою на південь, дерева стають помітно нижчими, квіти дрібнішими, а барви спокійнішими. З’являються рослини, яким подобається такий клімат. Зокрема ковила – символ вітряного вільного степу. Пахне полин, деревій, пісковий цмин та плавні вздовж річок. Одна з квіток – жовте сонце із золотою серединою, як відсилка до соляра на фронтоні троїцької хати.

Щоб втілити малюнок на тканині, я обрала ті відтінки натурального шовку, які вважаю найбільш характерними для степової місцевості. Примружую очі, роздивляюсь що навколо і вже знаю які будуть кольори. Додала трішечки металізованих ниток, щоб підкреслити козацький стиль у вишивці. Використала традиційні техніки, які змогли б прокласти місток між смаками попередніх поколінь та сучасною модою. І ось що в мене вийшло:

Розповідаючи про південний степ, я хотіла згадати ще один його символ – коней. Порівняно нещодавно в наших степах часто зустрічались табуни диких коней. Про це нагадує навіть назва однієї з річок Миколаївщини – Громоклія. Настя Зеленовська розповідає, що Громоклія – це перероблена з татарської назви Аргамакли, що означає "міс­це, де водяться аргамаки, тобто гарні коні”. У "Словнику української мови" зафіксоване слово громак із значенням "баский кінь”. Тож коні розбіглись по манжетах та обшивці горловини сорочки. Графічне зображення коней я створила на основі ось цих коників на даху хати. А Юля власноруч вишила їх на обшивці горловини.

Сьогодні південний степ – це засіяні поля. Незважаючи на війну в країні та шалені ризики, українські фермери продовжують робити свою справу. Поле за полем, в сезон збору врожаю фура за фурою, що траспортують зібране зерно. Багатство та щедрість південної землі простяглося на уставках, манжетах та пазушному розрізі сорочки у вигляді української традиційної техніки вишивки “жито”

Ґудзики для сорочки я вирішила зробити власноруч з глини.

Ця сорочка вийшла піснею про стародавній степ і поважний Буг. Про наше село Троїцьке, та про південний степ загалом. Про те, якою ми бачимо і відчуваємо цю землю. Козацький дух досі відчувається тут. 

Я розповідаю про наш південь нитками та голкою, малюю спогади та враження. Ніби свої, ніби і наші спільні, що належать всім, хто має цей край в серці. Навіть якщо не збереглося жодної “миколаївської сорочки”, збереглися ми. Наша кров пам’ятає. Ми носії та свідки, нам і створювати.